Уже кілька разів за останні чверть століття ставалися типологічно однакові події. Як тільки намагання тих чи інших політичних сил покласти в основу розвитку сучасної України напрацьовані за попередню історію традиції, цінності, ідеологічні конструкти та ментальні настанови виявлялися, скажімо так, не надто успішними, то натомість негайно пропонувалися принципово інші підходи та цінності.
Попри певну різницю цих пропозицій, всі вони об’єднувалися одним гаслом, одним іменем – прагматизм.
Одні проповідники прагматизму змінювали інших, різнилися деталі, але всіх їх об’єднувало щонайменше одне: якщо українська традиція у сучасному світі недієздатна, то давайте взагалі обійдемося без традиції.
Відтак будемо будувати нову країну ab ovo, з чистого листа, з нуля, винісши за дужки оте все, що було дотепер і що не може стимулювати рух уперед.
Не Запорозька Січ і не УПА повинні бути взірцями, так само як і не Російська імперія чи Червона армія, а щось значно більш наближене до сьогоднішніх реалій та потреб.
А оскільки такого в сучасній Україні, та що там сучасній – в історії ХХ століття практично немає в силу складних і кривавих політичних обставин, то давайте запозичувати кращі зразки зі світового досвіду.
Отож краще хай діти, образно кажучи, вчать біографію Білла Ґейтса, аніж Романа Шухевича. Хай краще вчаться рахувати гривні й долари, ніж обстоювати якісь абстрактні та химерні національні інтереси.
Воно й справді: хіба ж українська історична й культурна спадщина не є тим, що можна піднести на прапор у боротьбі за цивілізовану державу, за ефективне суспільство та розвинену науку й технологію?
Інтелігенція славить героїв, які мусять надихати сучасних українців на звершення в ім’я країни. Але ж у войовничих запорожців, холодноярських отаманів та бійців УПА була одна спільна риса: самовіддано проливаючи свою і чужу кров, вони нічого не створювали.
Мученики та страждальці, жертви та пригноблені, у кращому разі – героїчні вояки та народні поети, – хіба це та summa summarum носіїв чеснот, потрібних у сучасному жорсткому, а часом і жорстокому світі?
Хіба достатньо мистецько-культурної потуги, яка – ніхто з притомних людей цього, мабуть, не заперечить, – наявна в України, від фольклору до елітарної літератури, – для економічного змагання з іншими державами за нормальні, а не ганебні місця у світових рейтингах?
Для цього всього потрібна прагматика, причому така, яка відкидає геть раз і назавжди традиційні українські уявлення про ідеал соціальної справедливості, образно кажучи, про «землю і волю», а виходить на практиці з констатації відсутності рівності у суспільстві та диктату економічної вигоди у приватному житті.
І от тоді, коли після Януковича прийдуть, нарешті, прагматики, коли різні там співці гайдамаччини та іншої української шариківщини, нарешті, будуть відкинуті на узбіччя історичного процесу, коли вигода, зиск, статки визначатимуть дії як працедавців, так і найманих працівників, – от тоді й підуть, нарешті, позитивні процеси, нарешті розквітне країна.
А ідеї, що для народного щастя достатньо відібрати у правлячих верств «Межигір’я», привласнені гроші на офшорних рахунках, розкішні вілли, шикарні авто – то від лукавого, від закорінених у минуле невірних уявлень про ринок.
Слід визнати: претензії прагматиків в більшості своїй справедливі. Але не щодо самих українських традицій та настанов, а стосовно способів їхньої трансляції та відтворення у сьогоденні.
Щоб читачам було зрозуміліше, про що йдеться, поясню на наочному, всім відомому прикладі. Жодне свято, жоден урочистий концерт, жодна козацька учта не обходяться без танців та співів, виконуваних хлопцями у широких, неначе Дніпро, червоних шароварах.
Ба більше: таких хлопів можна зустріти й біля ресторанів народної кухні, куди вони зазивають відвідувачів. Ясна річ, що і на сакраментального Спритка його творці вдягли майже такі шаровари…
От тільки проблема: справжні, автентичні українські козаки не носили червоних шароварів. Ці шаровари – складова форми турецьких артилеристів.
І якщо можна допустити, що поодинокі сіромахи могли шикувати у здертому з убитого ворога вбранні, то уявити собі цілу групу українців у шароварах такого типу не випадає.
Якщо хочете, перевірте – у якому одязі зображено Козака Мамая? До середини ХІХ століття, коли вже деякі речі забулися, у червоних шароварах його практично немає, та й після того – поодинокі малюнки у подібному вбранні.
Ну, а у ХХ столітті в офіційному мистецтві із автентикою стало зовсім погано (бо ж вона «буржуазно-націоналістична»).
Отож коли вітчизняне дуже українське телебачення показує дуже урочисто-патріотичний концерт за участю десятків хлопців у червоних шароварах, знайте, що вам знов і знов демонструють танці турецьких артилеристів.
Такий самий артилерист Спритко (турок, не козак) має, схоже, всі шанси стати візуально-іміджевим символом України. Добре, хоч шаровари на ньому не яскраво-червоні, а темнуваті. Схоже, його автори дизайнерським нюхом відчули – тут щось не так, – але піти проти стандартів не наважилися.
Наведений приклад – дуже наочний, хоча у соціальному плані й відносно нешкідливий: ну, мають люди дещо спотворене уявлення про українську традицію та українське вбрання, але ж колір шароварів – це не головне.
Так, не головне, але ж подібні танці турецьких артилеристів відбуваються ледь не у всіх сферах, де засобами сучасних мас-медіа відтворюється і транслюється національна спадщина, національні ціннісні настанови.
А відтак уявлення про те, чим була і чим здатна бути Україна, істотно спотворюється.
Почнімо із класичного образу запорожця. Войовник? Так. Але – передусім – чи не найважливіший складник тієї соціально-економічної системи, яка створилася в Україні в XVI-XVIII століттях.
Козацький чинник уможливив масове заселення та господарче освоєння лісостепу і просування українських поселень у глибину степу, до Чорного моря.
А у XVIII столітті фактом стало помітне економічне піднесення самого Запорожжя, перетворення його на потужну господарчу структуру. У 1770-тих роках його населення становило не менше 100 тисяч люду, а територія простягалася від Азовського моря до Південного Бугу.
Широко поширилося рільництво, якого раніше тут майже не було, розвивалися скотарство та промисли – рибний, соляний, гончарний. Розширене товарне виробництво базувалося не на феодальних засадах, як це було у власне Росії, а на фермерському по своїй суті типі землеробства.
Чи мало економічні перспективи козацький уклад? Дехто вважає, що ні, бо він, мовляв, став на той час уже архаїчним. Але погляньмо на те, як запорожці освоїли Кубань.
Переселені туди наприкінці XVIII століття, вони зробили Кубанську область – територію Кубанського козачого війська – однією з основних житниць Російської імперії: 1913 року за валовим збором зерна Кубанська область вийшла на 2-е місце серед регіонів імперії, за виробництвом товарного хліба – на перше.
Але ж переселена була тільки частина запорожців. Іншими словами, все Північне Причорномор’я могло би стати сферою економічної активності українців, вільною від феодального ладу.
Ясна річ, що це не могло влаштувати Петербург, який у другій половині XVIII століття, всупереч європейським тенденціям, перетворив кріпацтво на справжнє рабство і бачив у надексплуатації кріпаків магістральний шлях розвитку економіки імперії.
А тут – економічна вольниця на великих територіях і вигідних шляхах, давні традиції спілкування з Європою і пряма господарча співпраця з нею, плюс перспектива вільної колонізації ледь не половини узбережжя Чорного моря.
Річ дуже небезпечна, якщо врахувати, що саме у 1770-ті роки на повну силу розгорівся конфлікт між королівською владою Британії та заморськими колоніями цієї держави. Він почався як суто економічний, але швидко перейшов у політичну фазу.
У квітні 1775 року розпочалися збройні сутички загонів колоністів із британським військом, а в червні того ж року була ліквідована Запорозька Січ.
Схоже, події у Північній Америці якраз і підштовхнули імператрицю Єкатерину ІІ до ухвалення цього рішення – знищити гніздо політичної та економічної вольниці, поки в ньому не виросли гостродзьобі пташенята.
А Кубань – то були тодішні геополітичні задвірки, не те, що Північне Причорномор’я…
Отож, як бачимо, образ гультіпаки-нетяги при адекватному підході до історичної традиції маргіналізується, і на перше місце виходить здатність українців до створення ефективного, як на свої часи, землеробства.
А хіба це суперечить справді прагматичним настановам? І чи не слід намагатися реанімувати цю традицію, поки потужна постсовєтська руйнація української ментальності разом із совєтською не зробили безнадійними такі намагання?
Що ж стосується, скажімо, холодноярських отаманів, то слід зауважити: у повстанці на Наддніпрянщині йшли здебільшого найкращі господарі та їхні сини, за совєтською термінологією – «куркулі».
І ще одне: за Горлісом-Горським, учасником тих подій, чи не найкращими, найнадійнішими вояками серед повстанців були молоді (і небідні) колоністи-німці Причорномор’я (які розмовляли, між іншим, доброю українською мовою…).
Отож якраз і йдеться про людей, котрі вміли не тільки нищити ворогів, а й (передусім!) працювати на землі.
Схожим чином і з вояками УПА. Роман Шухевич перед Другою світовою війною, між іншим,був успішним підприємцем середньої руки і мав очевидні менеджерські здібності.
Якби нинішні підприємці були готові для захисту своєї гідності і свого бізнесу на те, на що були готові їхні колеги тієї доби, то в сучасній Україні багато які політичні проблеми померли б, навіть не народившись…
І ще одна деталь. Петербурзький історик Олександр Ґогун на основі вивчення чималої документальної бази стверджує, що 1943 року в контрольованих УПА районах Волині сільське господарство було куди більш ефективним, ніж у районах, контрольованих нацистами чи червоними партизанами.
Але що цікаво: про це автор не читав у українських істориків, навіть у дуже патріотичних. Може, їм ці речі нецікаві?
І нарешті, про ідею соціальної справедливості, яка й справді є одним із наріжних каменів української традиції.
Ясна річ, у своїх гротескних формах вона доходить до абсурду, коли сусід бажає сусідові, щоб у того здохла корова, тільки щоби той сусід не жив краще.
Але не так усе з нею просто – мовляв, це ідея, щоб усе відібрати й поділити на всіх. Бо ж соціальна справедливість насправді поєднується із ринком, тільки з цивілізованим, де за товар «робоча сила» має бути гідна, а не демпінгова платня, де всі гроші мають бути заробленими, а не вкраденими.
Не може партійний чиновник розкошувати, коли країна в кризі, бо він не є ефективним керівником – це було під час перебудови лейтмотивом масових виступів.
Не може він мати окремі магазини з дефіцитними товарами й ательє – такі, як «Комунар», що за символічними цінами обшивало київську високу номенклатуру.
Що тут суперечить ринку? Так само не суперечать ринковим ідеям, а, навпаки, ґрунтуються на них настанови на знищення кланово-олігархічної системи.
Бо ж хіба не внаслідок відсутності такої системи торік Польща увійшла за обсягом ВВП до шістки найбільших економік Євросоюзу, а ВВП на душу населення там (за паритетом купівельної спроможності) становить $18 800, тоді як в Україні з її купою доларових мільярдерів – лише $6 700?
Але це, власне, вже інша тема. Автор же хоче ще раз підкреслити головне: проблема не у нежиттєздатності чи реакційності українських традицій та настанов, а у способах їхньої трансляції та відтворення у сьогоденні.
Жодна ефективна економіка не розвинулась на ґрунті ігнорування цінностей та ментальних особливостей тієї чи іншої нації. Відтак прагматизм насправді й полягає у доцільному поєднанні цих цінностей із сучасними технологіями.
Сергій Грабовський, для УП