Бренд «Україна»
Бренд «Україна» — перший за 20 років української незалежності масштабний проект, який має на меті розробку комплексної стратегії позиціонування України за кордоном. Неправильно було б стверджувати, що вона починається «з нуля»: за два десятиліття слово «Україна» стало відомим в усіх куточках світу. Про Україну знають. Її вже давно не ототожнюють з Радянським Союзом. Утім, деякі асоціації, пов’язані з Україною, часто не відповідають дійсності. Тим більше, вони не завжди вигідні Україні та її громадянам. Знання світу про Україну часто поверхове, епізодичне, ситуативне. Розуміння цього спонукало до вироблення абсолютно нової брендингової стратегії. Її мета — пробудити живий інтерес до своєї держави у самих українців та відкрити Україну для світу — в іншому світлі, ніж це було досі.
http://uk.wikipedia.org/wiki/Бренд_«Україна»

Чому в Спритка і Гарнюні блакитні очі?
Вони мають ясно-сині очі і ясне волосся.
Геродот

«Хто вам сказав, що у українців блакитні очі?» — такого плану осудливо-гнівні питання раз-по-раз виникають на форумах і, навіть, у заявах експертів, коли йдеться про колір очей двох анімаційних героїв, створених і представлених в рамках брендингової стратегії України. Здавалося, відповідь лежить на поверхні і не потребує пояснень. Для цього, мабуть, достатньо уважніше подивитися в очі людей, які вас оточують, а інколи просто глянути на себе в дзеркало. Проте, якщо народ вимагає пояснень, ми маємо ці пояснення дати.
Повертаючись до питання, винесеного на початок цієї статті, хочу відповісти: це Василь Дяченко. У 1965 р. вийшла його монографія «Антропологічний склад українського народу», яка узагальнила результати експедицій 1956—1963 рр. і до сьогодні вважається найбільш фундаментальним дослідженням з антропології українців. Так ось там зазначається, що у населення сучасної Київської області (а саме цю центрально-українські, столичну область ми взяли за основу у створенні образів Спритка і Гарнюні) «переважають змішані відтінки очей: голубі, сірі та сіро-голубі». І так було принаймні ще з часів Геродота, бо саме такими, синьоокими і ясноволосими він описував наших пращурів.
«А як же український фольклор, чорні брови, карі очі?» — можете запитати ви і знову знайдете відповідь у того ж Дяченка. Читайте його статтю у журналі Віче, № 4 за 1992 рік «Не тільки чорні брови, карі очі». До того ж, існує думка, що в піснях оспівувалися незвичні, малопоширені, а тому унікальні ознаки і властивості: надприродна сила, неземна краса, або, в тому числі, карі очі, на противагу блакитним і сіро-блакитним очам які є поширеними в наддніпрянській Україні.
Саме такий підхід і таке розуміння є прийнятим в українській антропології, на цих базових моментах пишуться і видаються навчальні посібники і здобувають освіту студенти в Україні. Якщо буде натхнення і трошки вільного часу можна погортати підручник з антропології Сергія Сегеди. Знаючи, наскільки прискіпливим може бути вивчення елементів розробленої CFC Consulting брендингової стратегії України, в компанії, яку я також маю честь представляти, дуже відповідально підійшли до дослідження всіх складових національного брендингу, в тому числі і до кольору очей персонажів-символів, які мають представляти Україну іноземцям.
І наостанок додам, що крім наведеного вище науково-дослідницького обґрунтування, ми керувалися ще і естетичними і понятійними міркуваннями. Спритко і Гарнюня дивляться на світ широко відкритими очима кольору чистого безхмарного неба. Такий персонаж викликає довіру, такого героя іноземцю захочеться забрати із собою додому на добру згадку про Україну.

Довідково:
1. Дяченко В. Не тільки чорні брови, карі очі // Віче. —1992. — № 4. — С. 114.
2. Дяченко В. Д. «Антропологічний склад українського народу», — Київ, 1965, — С. 31—74.
3. Сегеда Сергій. Антропологія : Навчальний посібник. — К.: Либідь, 2001. — 336 с.

http://oleksiy-syvak.livejournal.com/872.html

Наверное, если бы диснеевский персонаж Дональд Дак был придуман в Украине, его бы точно окрестили символом зоофилии – ведь в мультфильмах ниже пояса на нем нет никакой одежды. Что тогда говорить о Симпсонах, Бивисе с Батхедом, которых показывают по украинскому телевидению? Американцы почему-то не парятся о том, что данные персонажи создают им негативный образ в мире.

Когда в 2004 году Руслана победила на Евровидении, практически сразу украинские СМИ начали обсуждать неготовность Киева к проведению конкурса. Статья Александра Богуцкого опубликована уже на третий день после победы Русланы. А это значит, что сел он за ее написание чуть ли не на следующий день после победы!

В 2007 году получили право принять у себя Евро-2012 вместе с Польшей. «Мы не сможем, опозоримся, зачем деньги на евро тратить, когда зарплаты и пенсии мизерные» и т.д. Вот один отрывок из интервью Виталия Кличко.

2009 год. «Шахтер» выигрывает последний кубок УЕФА. Вроде бы, неоспоримый повод для национальной гордости! Так нет же, «Кубок УЕФА выиграли бразильцы», — читаем в комментах к большинству статей. Как будто «Шахтер» — единственная команда в мире с полсостава бразильцев.

Меня особо и не удивляет общественная реакция на Спрытка с Гарнюней. Любой представленный общественности символ ожидает та же самая участь. Главное, есть у нас еще одна черта: негатив забывается, позитив остается.

http://kgridin.livejournal.com/570.html

Спритко і Гарнюня – це наша Ейфелева вежа
Привіт від Мопасана Відносно критики Спритка і Гарнюні, яких сварять більше, ніж Податковий кодекс. До речі, імена як для українця – непогано вибрані. Правда, для іноземців їх озвучувати, мабуть, будє проблемою.

Отож, пригадайте історію з Ейфелевою вежею. Її сварили всі, кому не ліньки. Знаменитий курйоз із Мопассаном. Він був головним критиком цього проекту. І раптом друзі побачили його в ресторані на вежі. Він їм, збентеженими, пояснив, що це єдине місце, звідки її не видно. Ну а тепер колись критикована вежа стала символом Парижа.

Французи звикли і ми звикнемо. Погано лише, що така річ робилася в кулуарах, народ не брав участі в обговоренні. Десь хтось це вирішив і нам спустили вказівку. Це єдина причина, чому ці дві істоти можуть бути не сприйняті ніколи. Все решта висмоктано з пальця.

http://blogs.korrespondent.net/journ…lukanov/a34809

Німці – пунктуальні. Французи – романтичні. Англійці – консервативні. Італійці – експресивні. Українці? Мало кому відомі… І мало кому цікаві.

Національні стереотипи, з одного боку, річ «стрьомна». Особливо, коли вони негативно-упереджені і використовуються для приниження або насмішок. Росіянам навряд чи подобається, коли американці зображають їх в голлівудських фільмах як п’яниць, які танцюють «калинку-малинку» з ведмедями. Французи ображаються, коли англійці називають їх розбещеними жабоїдами. А в «гарячих естонських парубків» напевно справді закипає кров, коли в їх присутності розповідають черговий анекдот про їх «медитативний» темперамент.

Водночас позитивні національні стереотипи можуть бути корисними і мають властивість сприяти підвищенню інтересу до нації та її держави. Бразилія, наприклад, завдяки своїй «фестивально-розгульній» репутації, приваблює щороку мільйони туристів. Так само духовність індусів служить потужним магнітом для шукачів просвітлення та гармонії з усього світу.

Відтак, те що українці на сьогодні мало кому відомі – це наш історичний бонус. Ми маємо можливість створювати власний національний стереотип з чистого аркушу, з нуля. І цю можливість потрібно використати реалізовуючи брендингову стратегію України.

Ми маємо унікальний шанс наповнити стереотип про нас тими рисами українського характеру і менталітету, які вигідні нашій країні; які заманять міжнародних туристів і приведуть інвесторів в нашу економіку.

Розроблена командою CFC Consulting стратегія просування іміджу України за кордоном пропонує «відкритість», як основоположну рису української нації, як головний інгредієнт новостворюваного національного стереотипу. Мета цього сегменту стратегії – зробити так, щоб Україна асоціювалась в Європі і світі з відкритістю так само, як Франція асоціюється з романтикою, а Німеччина з пунктуальністю.

«Відкритість» – це широке поняття, яке охоплює і гостинність, і дружелюбність і щирість. Українська відкритість – це той X-Factor, завдяки якому більшість іноземних туристів, приїхавши в Україну один раз, хочуть повернутись сюди знову.

Історично наша відкритість — наслідок географічного розташування України на перехресті цивілізацій та її багатонаціонального населення.

Сьогодні наша відкритість — це безвізовий режим для багатьох іноземців та інформаційно-рекламні кампанії «Ukraine. All About U» на CNN International та BBC World.

Ясна річ: красномовних заяв про те, що Україна відкрита для нових ідей та партнерства не достатньо. Щоб переконати прагматичного іноземного інвестора у нашій відкритості необхідні закони, які створять сприятливі умови для легкого ведення бізнесу. А щоб донести ідею відкритості до іноземного туриста потрібно, щонайменше, відкрити обіцяну йому кількість стадіонів, аеропортів та готелів до Євро 2012.

Найголовніше — Україна повинна щодня демонструвати світові свою відкритість до конструкивної критики і кореспондуючу їй готовність впроваджувати необхідні реформи.

http://yuriysak.livejournal.com/1673.html

СИНДРОМ (АНТИ)ПАТРІОТИЧНОГО ЕКСГІБІЦІОНІЗМУ

Мені доволі часто доводилось бути свідком ситуації, в якій українці з величезним запалом розповідають іноземцям (своїм гостям, або коли самі у гостях) про те, як у нас все «хрєново»: корумповані політики і продажні судді; нікчемні зарплати і «африканський» рівень життя; жахлива система охорони здоров’я і катастрофічні дороги. Іноземці, як правило, уважно слухають і співчуваючи кивають головою.

Але насправді, така відверта сповідь викликає у них (як і у мене) одне просте запитання: для чого так самовіддано паплюжити свою країну і публічно прати брудну національну білизну?

Ми не червоніємо, коли в нашій присутності «опускають» нашу країну. Ми радо приєднуємось до дискусії і гордо мокаємо себе пиками у власні екскременти. А потім дивуємось, чому нам візи в посольствах не дають.

До антиреклами України часто вдаються і наші політики – плачуться міжнародним організаціям та глобальним структурам на своїх опонентів, звалюючи на них всю вину за нереалізовані реформи та невиконані міжнародні зобов’язання.

Самокритика – це добре. Але ж коли українець розповідає іноземцям страшилки про Україну, він обов’язково має на увазі, що він особисто кращий. Це його співвітчизники корумповані та продажні, а він – весь білий і пухнастий. Невинна жертва їх морального банкрутства.

Відтак, головна причина антипатріотичного ексгібіціонізму таких «синів і дочок України» – це, перш за все, шкурне бажання відбілити свою власну репутацію за рахунок репутації своєї країни. «Я критикую – значить я хороший!» Декарт би плакав.

Для психологів прагнення перекладати вину і відповідальність на інших – ознака незрілості та інфантильності; захисна реакція, яка унеможливлює ріст та розвиток особистості.

Тому давайте дорослішати. Для цього не потрібно замовчувати правду або впарювати світові рожеві окуляри. Треба просто особисто і щодня брати участь у вирішенні проблем своєї країни, а не розповідати про них іноземцям, чиїх візитів і інвестицій нам так щиро, так по-дитячому, так дуже-дуже хочеться.

http://yuriysak.livejournal.com/1162.html

Україна 2020: імідж RELOADED
Один мудрий чоловік (мій знайомий кінорежисер) ТАК сформулював формулу успіху: бути в потрібному місці в потрібний час, і виконати поставлену фортуною задачу найкраще з усіх присутніх.

Люди, які ЦЕ вміють — стають чемпіонами, отримують Оскарів і створюють фейсбуки. А вміють вони ЦЕ тому що в порівнянні з мільйонами інших людей, у них є одна важлива конкурентна перевага — спритність.

Мені хочеться бачити українські прізвища в світових рейтингах найсильніших, найкмітливіших та найуспішніших. Тому я хочу, щоб українець був спритним. І тому я бажаю Спритку змахнути з себе піну, якою його забризкали деякі педантично-дотошні вітчизняні «експерти» і продовжувати рухатись у швидкісній смузі назустріч новим звершенням та перемогам.

Щодо заяви політтехнолога Сергія Гайдая про відсутність «стратегії» в розробленій нами стратегії просування іміджу України за кордоном. Нема, мовляв, цілей і строків їх реалізації — нема стратегії.

По результатам соціологічного дослідження, проведеного в рамках розробки іміджевої стратегії, 64% опитаних європейців ніколи не цікавились Україною. Перш за все тому, що в світовому інформаційному просторі про Україну мало інформації.

Тому першочергова ціль в нашому випадку — якомога швидше зацікавити цих людей (словами Гайдая «цільову аудиторію»), надавши їм багато цікавої інформації про сучасну Україну. Всі іміджеві проекти нашої стратегії спрямовані на досягнення саме цієї цілі.

Якщо чесно, то найбільше в усій цій деструктивній дискусії здивував майже нульовий інтерес до змісту запропонованих проектів. Окрім двох-трьох скупих посилань на її існування (і за це, як кажуть, спасибо) та маразматичних, вирваних з контексту коментарів «експерта» з брендингу Пояркова (дивіться «Велику політику» з 134 хвилини), найважливіша та найвагоміша частина представленої стратегії залишилась поза увагою. Така поверхнева псевдо-аналітика — це все одно, що судити про якість автомобіля по кольору його салону.

Тому давайте «гарнюньо» читати те, що критикуємо, щоб за деревом, хоч інколи, і ліс було видно.

http://yuriysak.livejournal.com/903.html

Інформаційна метушня, яка останнім часом з різною силою активності спалахує в ЗМІ стосовно іміджу і брендингу країни за кордоном, мене особисто не надто зачіпає. Мене здивувала загальна риторика навколо цієї теми, яка зводиться до того, що наша країна, мовляв, робить не імідж, а халтуру, і далі ідуть роздуми, чому нам так погано живеться. Такі балачки (іноді досить агресивні) свідчать, на жаль, про те, що у нас ще досить великі очікування, що нашу спільну роботу зробить хтось інший. Хтось, а не ми самі, прибере у нас вдома, наведе лад в господарстві, розкаже про нас гарну історію чи зніме цікаве кіно.
У нас чомусь панує думка, що привабливий імідж країни можливо сформувати лише гарними символами. Намалювали гарного зайчика і ведмедика – і ось уже є привабливий імідж зимової олімпіади в Сочі. Так само і в Україні – її імідж чомусь зводиться лише до сприйняття Спритка і Гарнюні. Подальша дискусія на тему ефективного позиціонування України за кордоном вже точиться навколо того, якою повинна бути зачіска Гарнюні і чи все гаразд з очима Спритка. Багато хто з нас забуває одну просту і важливу річ – імідж своєї країни формуємо ми самі. Всі разом і кожен окремо.
Нас і нашу країну на побутовому рівні сприймають по тому, як часто ми вживаємо слово «будь ласка»; викидаємо сміття у вікно, чи в смітник; як ми святкуємо і що цінуємо. З часом, такі узагальнені враження формують стереотипи, наприклад, «русіш швайн». Про українців також існує багато стереотипів. Ці стереотипи ще радянського розливу нам добре відомі, не буду їх повторювати. І коли я чую чи читаю скиглення стосовно образу українця в світі, я розумію, що такими українцями ці плакальники вважають самих себе. Це їх, мабуть, цілком задовольняє, бо жодного разу я не зустрів зауваження «Я особисто – не такий».
Я глибоко переконаний – враження про свою країну і свій народ кожен формує сам. Для себе самого, для оточуючих, для іноземців. Ця роль у кожного однакова – і у українського туриста, і у українського президента. І відповідальність повинна бути також однакова.
Наостанок хочу розповісти одну показову історію. На початку 1992 року в рамках програми обміну між спорідненими містами мені довелося побувати у маленькому валлійському містечку Мілфорд Хейвен. Разом з нами тоді був простий робітник, якому пощастило потрапити до складу делегації. Він був затятим курцем і тому взяв із собою запас міцних сигарет без фільтру, які курив без перестану. Одного дня, прогулюючись по вулицям цього містечка, він, докуривши чергову цигарку, не зміг знайти смітник, щоб викинути недопалок. Тоді, на мій великий подив, він витягнув з кишені носовичок (якого, мабуть, ніколи не носив раніше), і сховав недопалок у ньому. На питання, навіщо він так зробив, я отримав таку відповідь: «Якщо я просто викину його тут, всі будуть знати, що це зробив хтось із українців. Мені не все одно, що про нас подумають капіталісти». Він, простий трудяга із заводу, зрозумів, що враження про Україну і українців він формує ОСОБИСТО.

http://oleksiy-syvak.livejournal.com/662.html